СТАНІСЛАВ ЛЕМ ПРО Для себя 2
Обмен учебными материалами


СТАНІСЛАВ ЛЕМ ПРО СЕБЕ 2



Наскільки можна сягнути пам’яттю навспак, я досить часто хворів. Мене вкладали до ліжка всілякі ангіни й бронхіти. Узагалі-то, це був час великих привілеїв. Усі крутилися довкола мене, батько детально розпитував мене про самопочуття, вставляючи при цьому якісь загадкові фрази й терміни, які мали з винятковою точністю окреслити мій стан у вигаданих ступенях неіснуючої шкали. Понад те, я був об’єктом складних процедур. Не всі з них можна визнати приємними, зокрема, важко назвати таким пиття гарячого молока з маслом. А от інгаляції становили урочисту розривку. Спершу приносили велику мидницю, до якої наливали гарячої води. Потім батько вливав до неї трохи маслянистого плину з маленької фляшечки з притертим корком і йшов до кухні, де тим часом розпікалося на вогні чавунне кружальце від кухонної плити. Відтак він приносив його, розжарене начервоно, щипцями й клав до мидниці, а моїм обов’язком було ревно вдихати клуби пари, що пашіли ароматичною олійкою. Це було гарне видовище: оце несамовите кипіння води, сичання вишневого заліза, від якого відпадала зчорніла залізна луска. А ще я користав із того, що пускав до мидниці все, що мав під рукою — то целулоїдну качечку, а то дерев’яний пенал. Маю надію, що я не симулював симптомів хвороби при їх відсутності. Утім, спокуса до цього була вельми сильною, бо коли я хворів, батько не міг ні в чому мені відмовити. Тоді й пташка в перламутровому пуделку співала для мене, і золотими окулярами з рубіновими скельцями я міг бавитися досхочу. А ще, повертаючись зі шпиталю, батько приносив так звані «пакунки» з іграшками. Без жодного перебільшення можу сказати, що, як і деякі жінки, найбільше зиску я мав, лежачи в ліжку. Завдяки одній із ангін я отримав автомобіль-ґіґант, дерев’яний лімузин, такий великий, що на ньому можна було їздити, усівшись задком на дах. Напевно, частіше, ніж справжні хвороби з їх болями й гарячкою (як-от камінь, що утворився у моєму сечовому міхурі), мене вкладали всі ці дари й розваги — через брак солодкости буття. Але так чи йнак я урешті одужував.

Здоровий, я більшість часу проводив наодинці. Охоче досліджував помешкання навкарачки, однак найкраще чомусь почувався в ролі вигаданого звіра. І так завзято віддавався тому звірячому акторству, що на колінах поробилися тверді грубі мозолі, які не зійшли навіть тоді, коли я ходив до старших класів загальноосвітньої школи.



Час описати мої огидні схильності. Я трощив усі забавки. Найганебнішим із моїх вчинків можна назвати акт знищення прегарної маленької музичної скриньки — лискучого дерев’яного пуделка, у якому крутилися під шибкою золоті зубасті коліщатка, обертаючи латунний валик з колечками так, що з цього поставали кришталеві мелодійки. Я недовго тішився тими розкошами. Серед ночі рішуче встав і не вигадав нічого іншого, як підняти скляне вічко й насюсяти всередину. Згодом я не міг пояснити моїм засмученим домашнім мотивів цього нігілістського акту. Якийсь фройдист, певно, дібрав би мені відповідний термін. У кожному разі, я побивався над онімілою музичною скринькою не менш щиро, ніж дехто з lustmorsder[Lustmorsder (нім.) — маніяк] над своєю жертвою.

Це був, на жаль, не поодинокий випадок. Я мав маленького мірошника, який, коли його накрутити, тягнув по драбинці мішок із мукою до амбару. Відтак спускався іншою драбинкою, знову підіймався, і так без кінця, бо закинуті до комори мішки тим часом з’їжджали драбинкою вниз. Я мав пірнальника в скафандрі в слоїку, закоркованому ґумовою мембраною, який, якщо натиснути мембрану, занурювався все глибше у воду. Мав пташечок, які дзьобали; каруселі, що крутилися; перегонові авта; ляльок, які перекидалися, — і все це я безжально випотрошував, видобуваючи з-під лискучої фарби коліщатка й пружинки. Магічну лампу фірми Пате з французьким емальованим когутом я мусив обробити важким молотком, хоча грубі лінзи об’єктива довго опиралися моїм ударам. У мені жив якийсь безглуздий огидний демон знищення. Не знаю, звідки він взявся, так само, як не знаю, куди він згодом подівся.

Коли я був трохи, але тільки трохи більший, то вже не зважувався отак, без причини, з невинністю дитини (бо, знати, втрачав її), ухопитися за знаряддя вбивства та нищити. Тоді я вигадував собі різноманітні причини. Мовляв, щось там усередині слід відрегулювати, направити, обстежити. Це був дешевий хід, бо я без сумніву не тільки не міг цього зробити, але й не намагався. При цьому був певен, що маю право так чинити. І коли мама бурхливо запротестувала проти забивання цвяхів у столовий креденс (я потребував гачка для залізниці), я довго й гірко на неї ображався. З кола тотального знищення була виключена лише одна лялька чоловічої статі на ймення Вітусь — хлопчина тендітний, набитий стружками, рудуватий білявець, якому я шив одяг і черевички і якого перекладали з місця на місце у помешканні аж до самої війни. Якось під час нападу непогамовної жаги я трохи його потяв, але одразу потому зашив йому дірку в животі, чи, може (не пам’ятаю), це була відірвана рука. Я багато з ним розмовляв, але той випадок ми ніколи не обговорювали.

Я не мав власного кута, отож лютував у всіх покоях потрохи. Недоїдені цукерки (оті «гоп’єси») я зазвичай приліплював під кришку стола, де з роками утворилися справжні геологічні поклади солодких окам’янілостей. За допомогою витягнутого з шафи батькового вбрання я перетворював фотелі й крісла на манекени, з великими труднощами напихаючи їм рукави скрученими газетами, а всередину пакував усе, що під руку навинеться. У сезон каштанів я намагався щось робити із тими чудовими плодами, які так мене захоплювали, що мені ніколи не було їх досить. Вони ще сипалися мені з-за пазухи, а я все пакував до кишень штанців нові. Але я пересвідчився, що гарними, лискучими, мов люстерка, каштани бувають лише на волі, бо, ув’язнені в пуделку, вони швидко морщаться, втрачають полиск, бридкішають. Калейдоскопами, які я потрощив, можна було обдарувати цілий сиротинець, хоча я прекрасно знав, що в них немає нічого, крім жменьки кольорових скелець. Проти вечора я охоче спостерігав з балкона, як темна вулиця оживає плямами світла. Не знати звідки з’являвся безшумний ліхтарник, на мить затримувався біля чергового ліхтаря, підносив свій важелик — і мала комашинка світла враз розросталася у блакитнуватий пломінчик. Якийсь час я мріяв стати ліхтарником.

З двох сил, двох категорій, які владарюють над нами, відколи ми не знати звідки приходимо на світ, значно зрозумілішою є відстань. Вона теж підлягає змінам, але сутність тих змін проста: відстань не робить нічого іншого, як зіщулюється з плином часу. Саме тому поволі змалів простір нашого помешкання, і Єзуїтський садок, і стадіон II Державної гімназії імені Кароля Шайнохи[II Державна гімназія ім. Кароля Шайнохи — нині — Львівська середня школа №8], до якої я ходив упродовж восьми років. Щоправда, мені було легко не помітити тих змін, адже водночас зростала моя самостійна активність. Я щодалі сміливіше ходив по Львову, і здрібніння окремих, добре знайомих мені місць затінялося серіями щоразу далекосяжніших мандрівок. Тому редукцію вимірів можна усвідомити відносно пізно. Відстань однак статечна, однорідна, позбавлена будь-яких пасток і полапок. Натомість ворожою, воістину підступною стихією, я би навіть сказав, такою, що суперечить людській природі, є час. Спершу впродовж років мені було надзвичайно важко розрізнити такі поняття, як «завтра» і «вчора». Зізнаюся, чого ніколи досі не робив, що обидва ті поняття я довгенько вміщав у відстані. Я гадав, що «завтра» знаходиться вище стелі, на наступному поверсі, і спускається на належний рівень уночі, коли всі сплять. Щоправда, водночас я бачив, що на третьому поверсі немає жодного завтра, а тільки одне подружжя, яке має дорослу доньку й золотисте пуделко, повне зеленавих цукерок, які липнуть до пальців. Ці цукерки мені не смакували, сповнюючи вуста евкаліптовим присмаком, однак я любив їх одержувати, бодай із погляду на супутні обставини. Адже вони лежали в шухляді бюра, оздобленого дерев’яною шторкою, яка, з’їжджаючи, аби закрити стільницю, гриміла своїми опуклими ребрами, мов водоспад. Уже тоді я усвідомлював, що, піднявшись угору, не можна спіймати завтра на гарячому, подібно як вчора нема під нами, бо там мешкають господарі кам’яниці. Попри те, я був певен, що завтра — над нами, а вчора — під нами, а також, що вчора не розчинилось у небутті, а й досі триває, спустошене, десь отам, під моїми ногами. У цьому образі була виразна суперечливість, але мене це чомусь не бентежило.

Але це все тільки вступні зауваги, хочу додати, елементарні. Пам’ятаю браму, сходи, двері, коридори й покої будинку на Браєрівській, де я народився. Пам’ятаю і багатьох людей, як-от згадуваних сусідів, але без облич, бо обличчя ті змінювалися. І моя пам’ять, несвідома невідворотности цих змін, була перед ними беспорадна, як беспорадний фотографічний негатив перед рухомим предметом. Звісно, я можу уявити собі батька, але буду чіткіше бачити його постать і вбрання, ніж риси, бо вони скупчують у собі картини багатьох літ. І я не знаю, яким хочу його побачити: уже цілком сивим чи міцним п’ятдесятилітнім чоловіком. І це стосується всіх, із ким я був достатньо довго. Коли губляться знимки й портрети, проявляється оця наша цілковита безборонність перед часом. Довідатися про його вплив можна рано та швидко, але це знання теоретичне й ні до чого непридатне. Адже вже у п’ять років я знав, що таке старий і молодий, бо ж було старе масло й молода редиска. Я знав дещо про дні тижня і навіть про роки (цифри, із яких складався рік, мали для мене барви — двадцяті роки були ясні, а потім до дев’ятки темнішали). Адже в суті речей я вірив у незмінність довкілля. Зокрема людей. Я не міг збагнути, що дорослі не були такими завше. Мене навіть трохи вражали зменшувані імена, якими вони зверталися одне до одного — це було неправильно. Адже зменшувальні існували тільки для дітей. Мені видавалося абсурдом, що якийсь старий каже до іншого старого: «Мій Стасю». Я нікому про це не розповідав, бо відчував, що мене все одно ніхто не зрозуміє.

Час був іще тоді нерухомою прірвою, наче безвладною, наче пасивною. У ньому, як у морі, відбувалося дуже багато, але сам він нібито завмирав. Кожна година у школі, яку належало відбути з мужністю самозречення в серці, була Атлантичним океаном. Від дзвінка до дзвінка спливали наїжачені небезпеками вічності. Що ж тоді казати про вакації, які були цілою епохою між червнем і вереснем. Розповідаю про цю, тепер уже неймовірну для мене тривалість годин чи днів, як ніби тільки від когось про це почув, як ніби не сам був цьому свідком — я не годен цього ні осмислити, ані уявити. Згодом незбагненним чином усе почало відбуватися щодалі швидше. І нехай ніхто мені не каже, що відчуття брешуть, що годинники відмірюють однаковий ритм проминань. Я стверджую, що все якраз навпаки. Брешуть годинники, бо фізичний час немає нічого спільного з біологічним. Що нас обходить, поза фізикою, час електронів і зубчастих коліщаток? Мені завше здавалося, що у тій розбіжності ховається якийсь підступ, я відчував його ницість, замасковану системою вимірювання, що вирівнює усі зміни. Ми приходимо на світ, сповнені віри, що все довкола саме таке, яким ми його бачимо, що довкола й насправді відбувається те, що фіксують наші чуттєві органи. А потім — не знати як і коли — виявляється, що діти дорослішають, а дорослі починають умирати.

II

Не знаю, чи вже остаточно зрозуміло, що я був тираном. Норберт Вінер почав свою автобіографію словами: «I was а child prodigy (Я був чудовою дитиною)». Я міг би почати свою: «I was a monster (Я був чудовиськом)». Хоча, чудовиськом — це, може, певне перебільшення. Але те, що я, ще зовсім маленький, тероризував оточуючих — це правда. Їсти я погоджувався тільки за умови, що батько стояв на столі й то відкривав, то закривав парасолю. Ще хіба дозволяв годувати себе під столом. Цього я, звісно, не пам’ятаю, це були початки, що знаходяться за межами пам’яті. Якщо я й був чудовою дитиною, то тільки в очах своїх упертих тіток. Зате я був дуже вразливий. Звідси моя перша дуже рання схильність до поезії. Я ще не вмів читати, але часто декламував віршики перед гостями. Одного, хрестоматійного, про комара, що впав з дуба, я ніколи не міг завершити, бо щойно доходив до місця, у якому наслідки цього падіння виявлялися геть фатальними (комар зламав собі куприк), то заходився ревом, і мене, зарюмсаного, випроваджували з товариства. Тоді існувало чимало створінь, яким я гаряче й водночас безнадійно співчував, як отому комарові. In hoc signo[In hoc signo (лат.) — під цим прапором...] проявлявся на мене вплив літератури.

На четвертому році життя я навчився писати, хоча й не мав якихось особливих новин для письмового повідомлення. Перший лист, якого я написав до батька зі Сколе, куди поїхав із мамою, був лаконічний і повідомляв про самостійне випорожнення у справжньому сільському кльозеті з діркою у дошці. Але я не повідомив, що водночас упустив до тієї дірки всі ключі нашого господаря-доктора. Зрештою, авторство цього вчинку було спірне — адже зі мною тоді був один тубілець, мій ровесник. Так і не вдалося з’ясувати, у чиїх руках ключі були востаннє. Їхнє виловлювання створило чималу проблему.

У ті часи з усіх приваб і пам’яток Львова мене найбільше вабила цукерня Залевського[цукерня Залевського — нині у приміщенні колишньої цукерні розташований магазин-каварня «Світоч»] на вулиці Академічній[Академічна - нині - пр. Шевченка]. Вочевидь, я мав добрий смак, бо відтоді, по правді, ніде в світі не бачив цукерничих вітрин, оздоблених із таким розмахом. Це була, по суті, велика сцена, оправлена в металеву раму, на якій кілька разів на рік змінювалися декорації, що були тлом для вражаючих скульптур і алегоричних фігур із марципану. Якісь великі натуралісти, рубенси цукерництва, втілювали на ній свої фантазії, а надто перед Різдвом і Великоднем, коли за шибами поставали дивовижі, застиглі в мигдалевій масі та чоколяді. Цукрові Миколаї мчали на санях, із їхніх лантухів ринули лавини смаколиків. На глазурованих полумисках спочивали шинки й риби в галяреті, теж марципанові і з кремовою начинкою. Причім, оця моя інформація не мала чисто теоретичного характеру. Навіть скибки цитрини, що просвічували крізь галяретку, були витвором цукерничого різьбярства. Пам’ятаю стада рожевих свинок із чоколядовими оченятами, найрізноманітніші фрукти, гриби, вудженину, рослини, якісь печери й скелі. Складалося враження, що Залевський подужає відтворити в цукрі та чоколяді цілий Космос, оздобивши сонце лущеним мигдалем, а зірки — лискучою глазур’ю. Щоразу, як наставав новий сезон, цей майстер над майстрами вмів захопити мою душу, ласу, неспокійну й не таку вже й довірливу, із якогось нового боку пройняти мене красномовністю своїх марципанових візерунків, офортами з білої чоколяди, везувіями тортів, які вивергали збиті вершки, що в них, мов у вулканічній лаві, тонули зацукровані фрукти. Тістечко коштувало в Залевського 25 ґрошів — страшна сума, якщо зважити, що велика булка коштувала тоді п’ять, а цитрина — близько десяти. Але знати, варто було платити за ці панорами, за солодкі святкові баталії — хтозна, чи не кращі за ті, які демонструвала Рацлавицька панорама[Рацлавицька панорама увічнює битву під Рацпавицями 4 квітня 1784 року, в якій повстанська армія Костюшка вщент розбила російську армію генерала Тормасова. До 1946 року знаходилася на території Стрийського парку. Нині перебуває у Вроцлаві (Польща)].

Була на Академічній іще одна цукерня, вироби якої промовляли радше до шлунка, ніж до ока. Із нею пов’язані не найкращі мої спогади. Якогось дня старший брат батька, вуйко Фридерик, повіз мене, святково вбраного в білий мереживний комірець, двокінним фіакром і буцімто з безневинною метою. А завершилася ця поїздка в дантиста, який вирвав мені молочного зуба. Ми поверталися: я був зарюмсаний, у зім’ятих, поплямлених кров’ю мереживах, і мій праведний гнів на вуйкове віроломство вдалося погамувати в згадуваній цукерні за допомоги фісташкового морозива. Батько, видно, не мав відваги асистувати при страшних сценах і тому був відсутній.

У пасажі Миколяша[пасаж Миколяша — виходив на Марійську площу (нині - площа Міцкевича). Був частково зруйнований під час бомбардування Львова у вересні 1939 року. У частині колишнього пасажу знаходиться магазин «Роксолана»] була інша цукерня, радше цукеренька, з італійським морозивом, де вже значно пізніше мій кузен Стефан, хлопака приголомшливо рославий, викликав мене на винятково підступний поєдинок: хто з’їсть більше морозива. Платити мав той, хто впакує менше за супротивника. Стефан виявився місткішим. Я пам’ятаю, як ми поверталися звідти, як я йшов через пасаж, критий матовим скляним дахом, і то повагом, бо мій шлунок перетворився у щось на кшталт ванільного льодовика.

На початку Академічної, поблизу готелю «Жорж», знаходилася крамниця Кляфтена, вже не кондитерська, та не менш важлива — з іграшками. Я нічого не можу сказати ні про її вітрину, ані про деталі інтер’єру, адже це святе для мене місце відбирало дар спостережливости. Я наближався до нього в солодкому ошелешенні, із калатанням серця, відчуваючи, на які випробування наражена моя нездатна до вибору захланність. Там продавалися розкішні масивні пласкі пуделка з олов’яними солдатиками, гармати, що стріляли горохом, дерев’яні фортеці, дзиґи, коркові рушниці, але жодних пістолетів і патронів для них майже не було — і те, і друге було заборонене. Колись, у ранньому дитинстві, я мав коника-гойдалку. Тепер уже не можу його собі уявити, але кінчики пальців іще зберігають щось від шорсткого дотику його шерсті, від його хвоста зі справжнього кінського волосу. Я казав до цього коня «пан», бо не смів до нього тикати — такий він був великий і прекрасний. Я був поблажливий до нього — полозки відвалилися самі, відгризені зубом часу. Рештки образів, які лишилися в мені з дошкільної епохи, обертаються здебільшого довкола страшних і приголомшливих подій, аніж довкола приємних. Я пам’ятаю помешкання моєї тітки на Яґайдонській, бо якось мене там заатакував у сінях великий індик. Поняття не маю, звідки він там узявся, але я довгий час боявся туди ходити, миттєво долаючи темний прохід між подвійною дерев’яною брамою з меншими дверима і дерев’яними, страшенно рипучими сходами. Дорога до тітки теж була страшнувата — слід було пройти через ганок друкарні, загрозливо похилений у бік подвір’я. Мені здавалося, що він от-от завалиться. Підлога в передпокої теж була похилою, наче в Пізанській вежі. Одні з дверей вели до салону — місця забороненого, повного паркетного полиску та важких меблів у полотняних чохлах. Туди ніхто ніколи не ходив, і тітка, напевно, тішилася самим фактом наявности цього наглухо замкнутого храму. Юний ненажера, я таки вдерся туди, скориставшись тітчиним недоглядом, і впевнено й безсоромно попрямував до чорного креденса. Там під скляним ковпаком пишалася пірамідка великих марципанових фруктів — якісь яблука, банани, грушки. Я підніс скло й упився зубами в один із тих солодких смаколиків. Якимось дивом я не зламав собі жодного зуба, проте на лискучій поверхні не лишилося й сліду — марципан закам’янів, час оздобив його панциром і завдяки цьому вберіг від моєї захланности. Це було одне з найболючіших розчарувань у моєму житті.

За іншим разом я мало не втопився на Залізних Водах. Я сидів на березі, а одна знайома пані бавилася зі мною, простягаючи мені з води паличку. І якогось разу смикнула надто сильно. Я булькнув на дно, як камінь — не встиг навіть злякатися. Просто довкола раптом стало зелено, потім темно, ну й ще хіба мокро. Згодом хтось, вхопивши мене за ноги, витрушував із мене воду. Однак усе це наче сповите млою. Я не певен, але, здається, купелі тоді ще були нарізно — окремо для жінок і окремо для чоловіків. Якщо так, то я, певно, був із мамою у жіночій.

Я був свідком іще двох приголомшливих подій. Якось до Львова приїхав «людина-муха» і в самому середмісті, на вулиці Легіонів[Легіонів — лівий бік теперішнього пр. Свободи], видряпався по стіні кількаповерхового будинку. Здається, він послуговувався лише «гачком для защібання черевиків» — інформація, яка походила від нашої служниці, вірогідна вже тому, що такі гачки й справді існували та служили для запинання дамських черевичків на поважний ґудзик і петельку, а складалися з металевої ручки й круглого гачка. «Людина-муха» впав, там був тлум і поліція, а наступного ранку я бачив у газеті, здається, у «Wieku Nowemu», фотографію цього нещасного. Його бліде обличчя наче охопив смугастими лапами велетенський павук. Здається, йому тріснула основа черепа. Не пам’ятаю, що з ним сталося потім.

А якось у нашій пивниці зайнялося вугілля, чи то тільки почало тліти. У нас тоді були гості, грали в карти, коли після відчайдушного дзвінка в двері коридор заполонили дивовижні, у грізному виблиску латуні бойові каски пожежників. Пожежники евакуювали весь будинок. Якийсь час ми стояли на вулиці, спостерігаючи, як до пивниці струменить вода з брезентових змій, а потім, здається, всі разом пішли до вуйка, який мешкав поблизу. Пожежу пригасили в зародку, але в мені залишився страх. Потім мені довго снилися страхіття, у яких пожежа імлистою білою марою товклася під дверима та зазирала до вікон. А наяву, коли мене ніхто не бачив, я крадькома прикладав руку до підлоги, аби на дотик пересвідчитися, що паркет не розпікається від заграви, яка нишком зайнялася на нижньому поверсі.

Страх перед вогнем минув безслідно. Цікаво, чому одні переживання урухомлюють у дитині механізм патологічних вражень, а інші стікають, як з гуски вода? В одній із моїх перших книжечок ішлося про хлопчика, який їхав ліфтом, а той чи то збунтував, чи то зламався і, пробивши дах будинку, полетів над містом. З погляду автора, це було смішно, а мене налякало, і ще чверть століття потому, заходячи до ліфта, я згадував оту жалюгідну історійку. Не знаю теж, звідки в мені взявся страх перед комахами — коли мої ровесники кохалися у хрущах, я не міг до них доторкнутися. Так само й з нічними метеликами. Натомість я нітрохи не боявся мишей і навіть мав із них зиск. Мама так ними бридилася, що доручала мені викидати їх трупики з полапки. А коли миші не хотіли ловитися, я часом здалека показував їй сіру ґумову мишку, аби одержати встановлену таксу за обов’язки гробаря.

Вражає моя забудькуватість щодо товаришів дитячих ігор, моїх ровесників, коли зважити на одночасну чуйність до різних предметів. Я не пам’ятаю дослівно жодних дітей, зате досконало пам’ятаю форму мого обруча — навіть гвинтики, які з’єднували його дерев’яні рейки, і те, як я навчився пускати його, щоб він, обертаючись, сам повертався до мене. Може, тому, що предмети належали мені цілковито, а живі створіння мали власну волю, і то суперечну моїй? Адже все, що мене оточувало, металеве чи дерев’яне, ставало моєю здобиччю. Довго, буквально роками, я терпляче очікував смерти чи принаймні старости грамофона й, звісно, таки допався до його нутрощів. Це був не той апарат із великою трубою — такі я бачив тільки на вітринах і на рисунках. Наш грамофон був великий, дерев’яний, мав резонансну коробку з внутрішнім репродуктором, тому його краще назвати патефоном. Я охоче накручував корбу. У нас було трохи платівок зі шлягерами, одна — із записаним сміхом і нічим більше; якісь модні пісеньки штабу «Więcej gazu, oto jest zasada ma, więcej gazu, póki młodość w żyłach gra»[«Більше газу, оце мій звичай, більше газу, поки юність в жилах грає...» (пол.)], оперні арії. Але механізм зміни голок і пружинний регулятор цікавили мене куди більше за музичний зміст. Так само було й з радіо. Перший апарат з’явився у нашому помешканні десь близько 1929 року, хоча це не точна дата. Це була довга скриня з ебонітовою пластиною і ручками, оздобленими білими насічками та стрілочками, із гніздами для навушників. Апарат мав великий одноногий резонатор, трохи схожий на вентилятор, утім, ловити міг виключно місцеву станцію. Це величезне пудло працювало від великої анодної батареї та від кислотних акумуляторів, які слід було заправляти. Як це не дивно, я пам’ятаю, що першою трансляцією львівської радіостанції, яку ми зловили, була новела Конрада «Корчма «Під трьома відьмами» у виконанні чоловіка із загробним голосом. Вуйко Мундек, чоловік тітки Гані з вулиці Вольности, не раз приходив, аби на пару з батьком видобувати зі шведського пудла марки «Еріксон» потужний свист, шум і нявчання електричних котів. Вони різними способами встановлювали антену, схожу на дерев’яний хрест, на який по периметру були натягнуті дроти. Але їм рідко вдавалося впіймати серед тотального тріску якусь мелодію, наче сигнал з іншої планети. Тогочасний слухач мусив тішитися такому надзвичайному везінню — про естетичну насолоду не було й мови. Деколи вуйко досягав особливого успіху — йому таланило зловити Мілан чи Берлін, де в ті часи діяла найпотужніша в Європі станція — «Konigswusterhauzen». Цей апарат пережив довге й повільне згасання і коли зрештою втратив актуальність, настав час для моїх обценьок і молотка. Я випотрошив його, гірко розчарований примітивністю конструкції — жодних зубчастих коліщаток, жодних пружин, нічого, крім непрозорих сріблястих ламп і конденсаторів серед плутанини дротів.

Мій батько побоювався різних речей — наприклад, ніяк не погоджувався встановити антену на даху, мовляв, вона може притягнути блискавку. А в п’єцах у нас палили виключно деревом, бо ж вугілля давало чад, яким можна отруїтися. Я успадкував його загальні інтереси, але без його побоювань. Я кохався в електриці, завжди був до неї прихильний, іще з часів, коли притягав шматочки паперу наелектризованим гребінцем. А вже отруйні гази, включно з чадом, продукував за будь-якої можливости. Але ці мої манії — електрична, хімічна, механічна — звернули в правильне річище допіру в наступній, гімназійній епосі. Наприкінці двадцятих я банально й неоріґінально захоплювався всім тим, із чого складається життя малих хлопців. А саме, проходив насамперед усілякі технічні метаморфози — був пароплавом, паротягом, літаком, працював колесами, випускав пару, давав повний назад. Рештки тих уподобань вирували в мені мало не до випускних іспитів. Пригадую, як уже доростаючим гімназистом у мундирі полюбляв випустити на вулиці контрпару, повернути штурвал на бакборті, віддати якір.

Оця схильність до наслідування є, мабуть, природньою фазою розвитку, хоча і здатна роздратувати стороннього спостерігача своєю схожістю до мавпування. Адже хочеться, щоб діти були просто дітьми, а не маленькими дорослими — я, зокрема, маю на увазі юрми восьмилітніх мамунь з іграшковими візочками. Зрештою, я не поміняв стать і, може, це говорить у мені хлопчачий інфантилізм, себто ті його рештки, що якимось дивом перетривали в моєму зіпсутому з часом нутрі. Та облишмо ці не надто мудрі оцінки. Якийсь фахівець визнав би, що діти під час гри готуються сприйняти культуру епохи, у якій народилися. У добу середньовіччя, напевно, бавилися в коней, в облогу фортеці й навіть у хрестові походи. Цілком природньою є й тенденція до вивчання власного тіла та його можливостей. Щоправда, із тим у мене бувало по-різному. Упродовж якогось часу я досить охоче вішався, належним чином прилаштовуючи мотузки, де тільки вдасться, але, звісно, не насправжки. Трохи займався й самокатуванням. Приміром, обмотував пальця шнурком, аби він «заснув», чи прив’язувався до якоїсь клямки, чи вішався вниз головою на мотузяній драбинці (я мав таку), чи втискав око вглиб очниці, щоб побачити все роздвоєним. Одного не робив ніколи: не пхав собі жодних горошинок і квасолинок до вуха чи носа, бо добре знав, наскільки сумні наслідки це може викликати — не дарма ж мій батько був ларингологом. Не знаю, звідки в мене це взялося, але досить довго найнепристойнішою частиною тіла я вважав ноги, а саме босі ступні. Пам’ятаю, що одного разу жахливо побився зі старшим на два роки кузеном Метиком (він загинув у Варшаві, так само, як і Стефан) через власну ногу. Ми сиділи на підвіконні у нас удома і я спромігся нав’язати йому цю свою позицію. Зайшло про те, хто кому перший зважиться показати ногу. Домашніх якраз не було, і ми довго вовтузилися на підлозі, зчепившись у запеклій бійці. Фройдист, певно, дуже втішився б моїм зізнанням, але від тої ноги в мені нічого не лишилося і я нітрохи не став її фетишистом.

Розводжуся над тими благими дрібничками, бо вони чомусь видаються мені цікавішими за мої спогади й подальші події. Із плином часу дитина щодалі виразніше, щодалі однозначніше стає членом певної групи — у школі, в гімназії — і своєю поведінкою уподібнюється до середовища чи принаймні намагається це зробити. Затим її власна активність виявляється в значній мірі вторинною і, на мою думку, куди менше можна розповісти про вроджені властивості, про демонів, успадкованих разом із генотипними рисами, ніж про перші спостереження, зроблені наодинці. Мені видаються куди цікавішими й вартіснішими найперші вподобання й неприязні, які беруться не знати звідки, ніж подальші, набуті, які незрідка бувають механічним наслідуванням. Адже діти, як відомо, не бояться навіть каліцтва своїх близьких, бо вони його просто не усвідомлюють. Потрібен певний час, аби вони засвоїли звичаєві норми оточуючого світу. На світ не приходять із готовими критеріями відмінностей між красою й потворністю. Однак це лише туманне припущення, бо ж невідомо, чи справді можна навчити дитину якоїсь інакшої, «протилежної» естетики повсякденности.


Последнее изменение этой страницы: 2018-09-12;


weddingpedia.ru 2018 год. Все права принадлежат их авторам! Главная